Експерт MIT попередив, що люди можуть жити до 130 років, і пенсійна модель 65 років вже не працює
Джо Коутлін з MIT AgeLab і Венн Парк з John Hancock пояснюють, чому пенсійний вік 65 років і прогноз «великого передання багатства» можуть не відповідати тривалішому життю, та що це означає для поколінь.
Очікуване «велике передання багатства» від бебі-бумерів до наступних поколінь часто подають як найпростішу частину пенсійного планування: старші покоління мають гроші, і рано чи пізно вони перейдуть дітям. Засновник MIT AgeLab Джо Коутлін вважає, що навіть розмір цього передання є ненадійним. За оцінками, його обсяг коливається від 36 трильйонів до 124 трильйонів доларів, і Коутлін, за його словами, посміхнувся такому розкиду в розмові з виданням Fortune.
Головна проблема, за словами експерта, у часі. Загальноприйнятий сценарій передбачає вихід на пенсію у 65 років і відносно короткий період життя після цього. Проте XXI століття, на думку дослідника, має інші плани. Індекс готовності до довголіття (Longevity Preparedness Index, LPI), який страхова компанія John Hancock Financial разом з MIT AgeLab поділилася з Fortune до публікації, є національним орієнтиром того, наскільки американські дорослі готові жити в старшому віці. У цьому році американці отримали 60 балів зі 100, стільки ж, як і минулого року. Найслабшою сферою названо догляд. Венн Парк, який очолює пенсійний напрямок американського бізнесу материнської компанії John Hancock Manulife, оцінив результат як «солідну D».
Парк у окремій розмові з Fortune сказав, що колись люди можуть доживати й до 130 років. Він не один з таким припущенням. Дослідження Вашингтонського університету, опубліковане у 2021 році, оцінило ймовірність того, що щонайменше одна людина в тринадцяти досліджених країнах доживе до 130 років до 2100 року, у 13 відсотків. Гарвардський дослідник Девід Сінклер, за словами видання, також вважає, що життя до 150 років зовсім не є неймовірним.
Брукс Тінгл, який керує John Hancock, зауважив Fortune, що пенсійний вік 65 років «був ніби придуманий тоді, коли люди жили до 47». Проте суспільства досі планують за цією цифрою, і саме тому графік передання багатства виглядає так, як виглядає. Німеччина знизила вік отримання пенсії з 70 до 65 років у 1916 році, а Сполучені Штати запровадили 65 років для соціального забезпечення у 1935 році. Парк назвав цю межу «штучною віховою позначкою у 65 років».
Парк також вважає, що ідею великого передання багатства досі, можливо, переоцінили. «Факт у тому, що передання спочатку зазвичай відбувається подружжю», — сказав він. Довше життя розтягує цей процес, потенційно на десятиліття. Передання все одно відбудеться, сказав Парк, але його розмір, імовірно, перебільшували. Коутлін додав, що жінки зазвичай мають партнерів на кілька років або більше старших, і після смерті чоловіка часто вступають у другий етап пенсії. «Усім дітям, які чекають на той великий чек із неба, — сказав Коутлін, — не варто затамовувати подих».
У книзі «The Longevity Economy» 2017 року Коутлін досліджував бізнесові наслідки старіння населення. За його словами, LPI не є опитуванням про здоров’я. «Здоров’я і добробут — це опорні стовпи довшого й кращого життя, — сказав він. — Але що між ними? Де ви житимете? Що робитимете? Які будуть переходи?» Так звану «економіку довголіття» досі переважно розуміли як продовження часу і керування здоров’ям, і Коутлін назвав цей підхід «не помилковим, але неповним». Він також описав LPI як першу карту незвіданої території. «Це перша дорожня карта, яка намагається окреслити ту terra incognita, — сказав він, — жити довше і краще».
Коутлін також пише книгу про чотири пенсії всередині пенсії. Перший етап, за його словами, полягає в тому, щоб розібратися з невизначеністю: що означає пенсія і чи варто працювати на неповну ставку. Наступні етапи він розкриє в майбутній праці.
Медіанний вік першого покупця житла досяг рекордних 40 років згідно з опитуванням Національної асоціації ріелторів за 2025 рік. Коутлін пояснив цю цифру затримками на інших життєвих етапах, від водіння автомобіля до створення пар і виїзду з батьківського дому. «Ми створюємо нові життєві етапи, — сказав він, — або розтягуємо ті, що раніше проходили швидко».
Для Парка довше життя означає більше років, які потрібно фінансувати доходом, що тисне і на систему соціального забезпечення, і на особисті заощадження. «Будуть виклики через те, як побудована наша публічна система», — сказав він.
Коли мова зайшла про конфлікт поколінь, коли бумери тримають значну частину житла та багатства на фондовому ринку, а інші покоління нетерпляче чекають своєї черги, усі троє співрозмовників закликали дивитися ширше, ніж на просту боротьбу поколінь за багатство, і наголошували на викликах і можливостях довшого життя. «Справжній розрив між поколіннями стосується очікувань, — сказав Коутлін. — Люди очікують не лише жити довше, а й жити краще».
За його словами, бумери першими почали очікувати і того, й іншого, бо спостерігали, як технології змінюють усе навколо. Кожне наступне покоління бачило ще більше змін, і тому воно менше готове вважати обмеження природними. Коутлін сказав, що millennials успадкували репутацію бумерів без їхніх переваг. «Вам, хлопці, доводиться так само, як колись бумерам», — сказав він.
Про покоління Z Коутлін відгукувався з повагою, назвавши його загартованим у горнилі випробувань і припустивши, що воно може стати новим «найвеличнішим поколінням», як те, що воювало у Другій світовій війні. «Вони не сніжинки. Вони сніжки», — сказав він. За його спостереженнями, молоді люди мають раціональну недовіру до інституцій, які мали б їх захищати, бо бачили, як ці інституції підвели їхніх батьків і старших братів і сестер. Їхня відповідь — побудувати другий дохід. Один із співрозмовників Коутліна сказав, що йому потрібен план Б, «бо я не впевнений, що мій роботодавець буде поруч зі мною».
Картина не вся світла. Самотність найпоширеніша серед людей віком від 18 років.
17
