Звільнення міністра оборони Михайла Федорова викликало несподівано потужну суспільну реакцію, яка, на думку аналітиків, може стати «чорним лебедем» для української влади. Протести, що охопили центральні площі міст, демонструють глибоке обурення громадян, однак експерти застерігають: ці щирі емоції можуть бути спрямовані в політично вигідне русло за допомогою сучасних технологій управління суспільною думкою.
Журналістка Зоя Казанжи у своєму аналізі наголошує, що саме Федоров був одним із ключових архітекторів сучасної системи політичної комунікації влади. Ця система, за її словами, формувала порядок денний, створювала мережі безпрецедентної підтримки та масштабувала потрібні наративи. Водночас парламент поступово перетворився на орган, який переважно оформлює вже ухвалені рішення, а політична конкуренція дедалі частіше замінювалася інформаційним знищенням опонентів. Система навчилася працювати з ботмережами, алгоритмами соціальних мереж та емоціями людей.
Тепер, як зазначає Казанжи, один із творців цієї системи сам стає її жертвою. У публічному просторі Федоров виглядає значно переконливіше за військове командування — молодий, сучасний, цифровий менеджер на противагу військовим старої школи. Суспільна підтримка, природно, схиляється на бік прогресивного, але виникає запитання: чи не приписують одній людині всі успіхи України у війні технологій? Держава тримається не на одній особі, і жодна людина не виграла цю війну самостійно.
Авторка звертає увагу на вибірковість суспільної реакції. Вона нагадує, що не було масштабних протестів після звільнення Валерія Залужного, а кілька десятків жінок, які вийшли на акцію, миттєво звинуватили в роботі на Кремль. Не було значної реакції після звільнення Василя Малюка, навіть після успішної операції «Павутина». Не було таких протестів і після драматичних наслідків окремих військових операцій, які коштували Україні великих втрат.
Казанжи ставить під сумнів, чи не відбувається зараз каналізація справжнього суспільного обурення в політично вигідне річище. Вона зазначає, що Офіс президента, який багато років демонстрував високий рівень керування політичними процесами, навряд чи міг просто не прорахувати настільки очевидну суспільну реакцію. Це викликає занепокоєння щодо можливого сценарію, написаного політтехнологами.
Додатковий контекст надає аналіз, опублікований «Українською правдою», де зазначається, що військові затамували подих через субординацію, тоді як цивільні кооперуються в чатах будинків і цілими під'їздами виходять на площі. Федоров став майже ідеальним контрастом до олдскульного військового командування: молодий, технологічний, працездатний, без шлейфу корупційних скандалів. На попередній посаді він зробив державу цифровою, а в Міноборони запустив зміни, від яких суспільство чекало переходу від ставлення до людини як до витратного матеріалу до ставлення як до найціннішого ресурсу.
Авторка закликає не втрачати здатності ставити запитання, не перетворювати популярні фігури на недоторканних і не приписувати одній людині всі перемоги держави. Вона наголошує, що критичне мислення потрібне не лише тоді, коли влада не подобається, а й тоді, коли вона пропонує нових героїв. Культ особи, за її словами, не має нічого спільного з демократією, і саме здатність сумніватися може бути останнім проявом свободи.
Ситуація навколо відставки Федорова демонструє, наскільки легко суспільство ділить світ на своїх і чужих, на героїв і ворогів. Коли емоції остаточно замінюють аналіз, виграють не громадяни, а ті, хто вміє цими емоціями керувати. Україна вже проходила подібні сценарії, і ціна цього досвіду, як нагадує Казанжи, виявилася надзвичайно високою.
