Криза управління чи зміна політичної ролі: що стоїть за заявами Федорова
Федоров пов’язав військові ризики з низькою ефективністю держави, корупцією та слабким масштабуванням технологій. Його нова критика одночасно порушує питання про якість управління і про власний шестимісячний період у Міноборони.
У заяві Михайла Федорова про те, що Україна виглядає такою, що поступово програє війну, найбільш показовою є управлінська логіка. Колишній міністр оборони не зводить проблему до браку зброї чи кількості людей. Він описує кризу як дефект системи: відсутність спільної стратегії, слабке масштабування технологій, корупція, патронаж і політично залежні інституції.
У розмові з Reuters Федоров дав державі оцінку, яка більше схожа на аудит компанії, ніж на дипломатичну формулу: 5% ефективності. За його словами, Україна все ще має всі шанси виграти, але протягом кількох місяців повинна перебудувати те, як ухвалюються й виконуються рішення. Він пропонує зробити ставку на автономні дрони, дешеві ракети-перехоплювачі, власні балістичні системи та цифрову сенсорну мережу на фронті.
Це органічно для політика, який роками будував репутацію цифрового реформатора. Проблема в тому, що до липня 2026 року Федоров не спостерігав за оборонною машиною ззовні — він нею керував. Тому нинішня критика системи є одночасно критикою середовища, у якому він працював, і непрямою оцінкою власної здатності змінити його за шість місяців.
23 липня Федоров давав значно оптимістичнішу картину. Він заявив, що Україна вперше за останні роки почала перехоплювати ініціативу і отримала вікно можливостей для примушення Росії до миру силою. Через місяць його формула змінилася: вікно зберігається, але тепер це короткий строк до моменту, коли негативна траєкторія може закріпитися.
Офіс президента підкреслив саме цю зміну. У відповіді Reuters там заявили, що Федоров позитивно оцінював хід війни, коли був міністром, а після звільнення змінився його особистий статус. Таким чином, управлінська суперечка швидко перетворюється на політичну: хто точніше описує стан системи — чинна влада чи колишній її член, який вийшов із команди.
Один із найкращих тестів для цієї дискусії — мобілізація. Федоров планував реформувати ТЦК, але практичний результат не був досягнутий до його відставки. Військова омбудсменка Ольга Решетилова заявила, що її офіс місяцями передавав пропозиції, однак дієвих змін, окрім декларацій, не побачив. Це не означає, що саме ТЦК стало причиною відставки, але демонструє межі швидкості реформ усередині оборонної системи.
Президент публічно пов’язував кадрове рішення з іншими проблемами теж. За його словами, Федоров і тодішній головнокомандувач Олександр Сирський не могли працювати разом, а питання фронту, бригад і мобілізації залишалися невирішеними. Федоров пізніше сказав, що офіційно почув саме пояснення про конфлікт із Генштабом, але допускав спротив із боку груп, інтереси яких зачепили реформи оборонних закупівель.
У цьому сенсі серпнева заява має два рівні. На першому — попередження про військову траєкторію. На другому — боротьба за інтерпретацію того, чому держава не встигає змінюватися і хто несе за це відповідальність.
Паралель із Олексієм Арестовичем стосується радше комунікаційної поведінки після виходу з влади: після відставки 2023 року він теж швидко перейшов до значно песимістичніших оцінок. Але Федоров входив до ядра оборонного управління, тому його слова перевірятимуть не лише за переконливістю аргументів, а й за тим, що він сам встиг реалізувати.
Якщо наступні місяці підтвердять потребу в різкому прискоренні технологій і реформи інституцій, дискусія навколо Федорова стане не просто суперечкою про персоналії. Вона покаже, чи може українська держава у війні переходити від сильних технологічних проєктів до системного виконання швидше, ніж противник адаптується.
